Історія Відня, сповнена величі та блискучих досягнень, має й свої темні, маловідомі сторінки. Однією з них є феномен так званих “міських відьом” (Stadthexen) – трагічних фігур, що стали жертвами страхів, забобонів та соціальних конфліктів ранньомодерної Європи. Хоча Відень не був епіцентром масових полювань на відьом, як деякі інші регіони континенту, його середньовічне суспільство було глибоко занурене у віру в магію, чаклунство та народну медицину. Далі на viennaka.eu.
Як народні цілительки ставали “відьмами” у середньовічному Відні?
У середньовічному Відні, де університетська медицина була прерогативою обраних і недоступною для більшості, значну роль у турботі про здоров’я відігравали народні цілителі. Серед них особливе місце посідали жінки-травниці (Kräuterfrauen). Вони були справжніми берегинями давніх знань, переданих з покоління в покоління, про магічну силу природи та цілющі властивості рослин.
Ці мудрі жінки, озброєні глибоким розумінням флори, вміло використовували дари лісів та полів. Вони готували відвари, настоянки та мазі, що допомагали від недуг, лікували рани та полегшували страждання. Особливо популярними травниці були у сільській місцевості та серед бідніших верств населення Відня, для яких доступ до професійних лікарів був просто неможливим. Вони були останньою надією, до якої зверталися з вірою та повагою.
Проте, саме ці знання та їхня практика, яка часто виходила за межі офіційно визнаної медицини, ставали джерелом підозр. У суспільстві, де віра в магію була глибоко вкорінена, а грань між народним лікуванням та чаклунством була надзвичайно тонкою, “травниці” часто опинялися на межі небезпеки. Їхня мудрість та вміння, які могли рятувати життя, водночас робили їх вразливими до звинувачень у чаклунстві.
Полювання на відьом у Відні: механізми переслідування та судові реалії
Звинувачення у чаклунстві у Відні, як правило, починалися з приватних доносів або підозр, що виникали на ґрунті незрозумілих подій – хвороб, неврожаїв, нещасть. Часто ініціаторами були сусіди, родичі або люди, які мали особисті конфлікти з обвинуваченим. У суспільстві, де віра в магію була повсякденною, будь-яка незвична поведінка, знання народної медицини або навіть просто особиста неприязнь могли стати достатньою підставою для підозри.
Ключовим етапом у таких процесах були допити, що часто супроводжувалися тортурами. Катування вважалися законним способом отримання зізнань, і їх застосування було широко поширеним. Під нестерпним фізичним та психологічним тиском, жертви нерідко “зізнавалися” у вигаданих злочинах, підтверджуючи навіть найабсурдніші звинувачення. Таке “зізнання” потім використовувалося як основний доказ вини, попри обставини його отримання.
Крім того, на судовий процес могли впливати зовнішні чинники. Проповіді впливових духовних осіб, таких як єзуїти, або загальна паніка та вимоги “справедливості” з боку громадськості могли посилити тиск на суддів та сприяти винесенню суворого вироку, навіть за відсутності вагомих доказів.
Між 1485 і 1740 роками в Австрії прокотилася справжня хвиля “відьомської манії”, про що розповідає Манфред Шойх у “Історичному атласі Австрії” (видавництво Christian Brandstätter Verlag). Це масове божевілля охопило не лише села, а й столицю – Відень. За цей період у країні було страчено близько 5000 осіб, здебільшого жінок. Обвинувачення у “єресі” нерідко ставали зручним інструментом для усунення небажаних людей із суспільства.
У 1598 році у Відні мали стратити двох жінок – Казетт і Сігл, яких називали “Мандрагорами”. У народних уявленнях мандрагори вважалися створіннями, народженими з насіння повішених. Страх перед цими жінками був настільки сильним, що міські кати відмовилися виконати вирок. У результаті до справи довелося залучити ката з Кремса, який обезголовив засуджених. З міркувань безпеки після страти меч було спеціально переобладнано та перероблено, про що свідчать історичні записи.
Нещасна доля та звинувачення Елізабет Плейнахер
Народилася Елізабет у 1513 році в Піламунді (Pilamund), Нижня Австрія. Її молодість була позначена особистою драмою: у дуже ранньому віці вона народила позашлюбну дитину від помічника на млині своїх батьків, проте маля померло дуже рано. Пізніше Ельза вийшла заміж за мірошника. Та й це щастя було недовгим – чоловік помер молодим, залишивши Елізабет вдовою. Згодом вона вийшла заміж вдруге, і в цьому шлюбі народила двох дітей – сина та дочку.
Саме доля її дочки, Маргарити, стала фатальною для Елізабет. Маргарита вийшла заміж за фермера Георга Шлуттербауера, і вони мали трьох дітей. Однак, під час пологів своєї четвертої дитини, дівчинки, на ім’я Анна, Маргарита померла. Перед смертю вона взяла з матері обіцянку – піклуватися про новонароджену Анну.
Ця обіцянка стала початком кінця. Георг Шлуттербауер, невдоволений присутністю тещі та, ймовірно, шукаючи когось, на кого можна було б звалити свої нещастя, почав конфліктувати з Елізабет. Ситуацію загострила низка трагічних подій: брати й сестри маленької Анни померли того ж року.
Трагедія Елізабет Плейнахер
Історія Відня пам’ятає чимало постатей, але одна з них виділяється своєю трагічною самотністю: Елізабет Плейнахер (також відома як Ельза) – єдина жінка, яку офіційно спалили у Відні за звинуваченням у чаклунстві. Фатальний для 70-річної жінки з Нижньої Австрії, Елізабет Плейнахер, став 1583 рік. Звинувачення проти неї висунув її ж власний зять, цинічно заявивши, що вона навела вроки на свою онуку, Анну. У той час, коли медичні знання були вкрай обмеженими, а віра в магію – всеосяжною, будь-яка незрозуміла хвороба чи нещастя могли бути пояснені зловісним чаклунством.
Попри те, що не було жодних реальних доказів, а лікарі та священники, ймовірно, вважали Елізабет просто старою та хворою жінкою, тиск громадськості зробив свою справу. Елізабет була заарештована, вона “зізналася” у вигаданих злочинах: у тому, що зачарувала свою онуку, брала участь у відьомських шабашах на річці Етшер (Ötscher), викликала грози та навіть уклала союз із самим дияволом. Значну роль у розгортанні цієї трагедії відіграла проповідь відомого єзуїта Георга Шерера, який своїми словами, ймовірно, ще більше розпалив цю історію, підштовхуючи суспільство до безрозсудної жорстокості.
(Страта Ельзи на вогнищі)
Ельзу доставили до підвалів Malefiz-Spitzbubenhaus (сучасна Rauhensteingasse 10). Там її піддали жорстоким тортурам, що були стандартною практикою для “вибивання зізнань” у ті часи. Зламані фізично та морально, жертви часто “зізнавалися” у вигаданих злочинах, аби припинити нестерпні страждання. На жаль, Елізабет не стала винятком.
Вирок був нещадним: страта на вогнищі. Її виконано 27 вересня 1583 року на. Полум’я, що охопило Елізабет Плейнахер, стало не лише кінцем її життя, а й похмурим нагадуванням про те, наскільки небезпечними можуть бути невігластво, забобони та маніпуляції громадською думкою.
Сьогодні у Відні є вулиця, названа на честь Ельзи Плейнахер – Elsa-Plainacher-Gasse у 22-му районі (Donaustadt), що слугує нагадуванням про трагічні події минулого та необхідність пам’ятати про жертв забобонів і несправедливості. На місці колишнього місця страти встановлено стелу на згадку про спалення жінки.
Джерела: archaeo-now.com, www.vienna.at, www.planet-wissen.de, www.geschichtewiki.wien.gv.at, wienerbezirksblatt.at